Григорій Ганзбург

 

ВОКАЛЬНІ ПЕРЕКЛАДИ ЛІБРЕТНИХ ТЕКСТІВ

ЯК ЕЛЕМЕНТ МИСТЕЦЬКОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Існує міф про те, що музика не знає кордонів, що вона нібито вільно й без перешкод крізь усі ті кордони – державні, національні – проникає. Нібито її однаково легко розуміють в усіх країнах. (Таку властивість музики протиставлюють поезії, прозі, театральній драматупгії, що мусять долати мовні бар’єри.) Чому це є міф? Тому, що більша частина музичного репертуару, до якої належать вокальні твори зі словесним текстом (опери, ораторії, пісні, романси, тощо) – не здатна обминати кордони без допомоги спеціального еквіритмічного перекладу.

Як відомо, традиційно побутують два способи виконання іноземної вокальної музики: мовою автора чи мовою слухачів. Кожен спосіб має свої переваги й свої вади. Обидва шляхи вокального виконавства, безумовно, потрібні й можуть існувати паралельно. Проте аналіз проблеми з позицій лібреттології (науки про вербальний компонент музичного твору^[1]), доводить, що треба віддати пріоритет саме виконанню мовою аудиторії, тобто в перекладі. Чому? Тому, що віршова основа вокальних творів має два шари — фонетичний і семантичний (звучання та значення). В іншомовному середовищі чимось одним, на жаль, мусимо жертвувати: при перекладі втрачається первісна фонетика (але зберігається семантика), а при умові виконання твору для іншомовної публіки без перекладу (мовою оригіналу) втрачається семантика. Однак чи зберігається тоді фонетика? Ні, майже ніколи. Вимова іноземців у більшості випадків є такою, що зміст ще можна зрозуміти, але неминуче псується фонетичний лад мови. Подібним чином при виконанні, наприклад, пісень Ф.Шуберта німецькою мовою, наші співаки каменя на камені не залишають від фонетики оригіналу. Стається подвійна втрата: руйнується водночас і фонетична і семантична будова твору.

Чи можемо цього уникнути? Так, гарний переклад зберігає семантичний зміст, до того ж талановитий поет, що володіє вокальним перекладом на рівні мистецтва, створює засобами своєї мови нову фонетичну композицію, яка у співдії з мелодією відтворює й повертає первісну силу художнього впливу, притаманну оригіналові. Зрозуміло, вокальним перекладом як мистецтвом, технікою еквіритмічного та еквіфонічного перекладу володіють лише одиниці. Тим важливіше знати й пропагувати їхній доробок.

Сприйняття музики — процес інтимний, під час якого мелодія та поетичний текст торкаються глибинних структур мозоку. Якщо туди, в таємничі глибини підсвідомості, інколи й може проникнути слово (слідом за повсюдно проникаючою мелодією), то лише слово рідної мови. Іноземні мови людина опановує в дорослому віці раціональним методом (свідомо вивчає граматику, лексику, фразеологію тощо), тому вплив іншомовного тексту переважно не йде далі свідомісті, тобто торкає лише верхній шар інтелекту. Щоб увійти в більш глибокі душевні сфери, мусимо оперувати тією мовою, що засвоєна була людиною в ранньому дитинстві й укорінена у підсвідомості. Така властивість притаманна лише рідній мові (німецькі лінгвисти вживають термін Muttersprache, «материнська мова»). Під час сприйняття музичної композиції відбувається позасвідоме засвоєння сенсу, що його несуть фонічно-інтонаційні елементи музичного тексту; той самий позасвідомий механізм діє під час сприйняття вербального тексту вокального твору. Тому принципово важливою слід вважати доступність шедеврів світового вокального репертуару для кожної людини — її рідною мовою.

Наприклад, творча спадщина Шуберта має бути рівно доступне не тільки для австрійців та німців, але для всіх, незалежно від раси, громадянства й мови. Можливість безперешкодного доступу до скарбів музики Шуберта варто було б вважати одним із невід’ємних прав людини. Забезпечується те право виданнями вокальних перекладів. З пісенями Шуберта працювали численні російські перекладачі, чиї імена навіть не всім відомі (І.Тюменєв, В.Коломийцов, Ем. Александрова, С.Заяіцький, Д.Усов, Дм.Седих, М.Комарицький). Були серед перекладачів пісень Шуберта знані російські поети: Б.Пастернак, М.Заболоцький, О.Кочетков, С.Маршак (Усіх їх залучила до цієї справи піаністка Марія Юдіна). Незавершені спроби перекладів Шуберта — один з останніх епізодів творчої біографії Марини Цветаєвої^[2]. Українські переклади пісень Шуберта виникли здебільшого в 20-ті роки ХХ століття зусиллями групи поетів під керівництвом Дмитра Ревуцького. Для прикладу наведу україномовний текст пісні Шуберта "Ave Maria" в перекладі Бориса Тена з Вальтера Скотта (для більшості читачів цей диво‑переклад, віртуозно прилаштований для співу, є невідомим, бо надрукований був лише у малотиражній збірці "Вокальні ансамблі" - Київ, 1970):

Ave Maria! В вишині

Почуй мої благання, Діво,

Зійди в ці скелі кам'яні,

На мене зглянься милостиво.

Троянди ніжні аромати

Між диких скель відчути дай,

Схились до мене, Діво-мати,

Моїх благань не відкидай.

Ave Maria! Не страшна

З тобою нам вся темна сила,

З-перед очей твоїх вона

Тікає знічена, безсила.

Даруй же долю нам щасливу,

Дай безпечальні, світлі дні,

На мене зглянься, чиста Діво,

Будь вірним захистом мені.

Наявність досконалих українських вокальних перекладів свідчить про те, якою мірою світова музично-поетична спадщина (тобто сукупність творів у синтетичних жанрах — опери, оперети, мюзіклу, ораторії, кантати, романсу, пісні, мелодекламації) опанована була українською культурою, які іноземні твори стали (а які не стали) подією музичного життя українців. Вивчаючи складний комплекс проблем, пов'язаних із побутуванням світової музики в українському культурному середовищі, необхідно застосовувати критерій, що його обрав свого часу В.Чешихін. Бажаючи відокремити ті явища, які належать до історії російської опери, від тих, що до неї не належать, він класифікував їх так: якщо іноземна опера, приміром, італійська, виконувалася в Росії італійською мовою, — то це є  факт історії лише італійської опери; але якщо вона виконувалася в російських перекладах, то належить також до історії російської опери^[3]. Екстраполяція того, цілком слушного принципа на камерні, концертні та культові жанри (пісенні, кантатно-ораторіальні) — веде до вірного розуміння значення вокальних перекладів і ролі поетів‑перекладачів у загальномистецьких процесах.

Спроби звести бібліографічні відомості про такі видання до єдиного реєстру^[4], дали змогу оцінита набутки й прогалини. З одного боку, картина вражає багатством того, що накопичила українська перекладацька трациція. Фахівці (особливо філологи) не часто заглядають у нотні видання, тому не завжди знають, наприклад, про віртуозні українські еквіритмічні переклади, що за ініціативи та особистої участі Д.Ревуцького здійснили М.Зеров, М.Рильський, Л.Старицька-Черняхівська, Борис Тен, О.Бургардт, Д.Загул. Менша (дуже мала!) частина тих скарбів надрукована була в 20-ті роки ХХ століття кіївсько-харківським видавництвом «Книгоспілка», але переважна частина — ніколи не друкувалася, досі не розшукана і вважається такою, що зникла^[5]. Окрему, можливо, більш проблематичну групу перекладів репрезентують видання української діаспори в австро-угорських землях, але й вони мають неабияке історико-культурне, а часом і художнє значення.

З іншого боку, картина, що вималювалася, ясно вказує на жахливі прогалини. Приміром, з понад шестисот пісень Ф.Шуберта маємо українською лише сорок п'ять, з понад двохсот пісень Р.Шумана — лише дві. (І таке, а подекуди ще гірше, співвідношення можна прослідити за всіма пунктами реєстру світової вокальної музики). Майже не здійснено видань чисельних українських перекладів оперних лібрето. Це означає, що багаторічна праця поетів-перекладачів, що в довоєнні й повоєнні часи створювали репертуар для Харківського, Київського, Львівського, Дніпропетровського оперних театрів, досі перебуває в рукописах і нищіться часом (а серед перекладачів опер були П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, М.Лукаш...). Тим важливішим є виявлення й фіксація усіх, навіть фрагментарних текстів еквіритмічних оперних перекладів, що дійшли до друку завдяки цитуванню в програмках театральних вистав, рецензіях, спогадах, або потрапили до збірників оперних арій. Майже суцільною прогалиною виглядають кантатно-ораторіальні жанри: найважливіші твори, приміром, Пасіони Й.С.Баха забезпечені лише підстрочними перекладами, які не пристосовані для співу.

Для національної спільноти твори мистецтва вокального перекладу являють собою величезну культурну цінність і мають активно залучатися до театрально-концертної практики та наукових досліджень.

 

 

Надруковано у виданні:

Українська культура: Проблеми і перспективи. – Харків, 2004. – С. 81-86.

 

Главная страница /Home| Гостевая книга /Guestbook | Библиотека / Library |